Четверта ракетка світу Коко Гофф провела пресконференцію напередодні старту виступів на домашньому “мейджорі”
– Ваша мама вчора опублікувала допис в Instagram (сміється). Обіцяю, запитання серйозне. Вона написала про прохання щодо квитків, які ви отримуєте, і зробила це дуже ввічливо, але водночас доволі твердо. Чи могли б ви трохи докладніше про це розповісти? Найбільше таких запитів ви отримуєте саме під час US Open? Чому, на вашу думку? Очевидно, ви багато чого досягли в Турі, виграєте матчі по всьому світу. Чим цей тиждень відрізняється від решти сезону з точки зору кількості прохань про квитки?
– Для початку скажу, що я взагалі не знала, що вона збирається це публікувати. Перед тим як іти на тренування, я побачила фотографію з Цинциннаті й довгий підпис. Подумала: “О, мабуть, щось миле, прочитаю після тренування”, тому що вже йшла на корт. Потім побачила, що хтось у Threads написав щось на кшталт: “Ого, мама Гофф сувора”. І я така: “Що відбувається?”. Подивилася – і бачу цей допис. Думаю: “О боже”.
Але, якщо чесно, він був потрібен. І він був адресований кільком родичам і друзям. Люди справді з’являються нізвідки. Ти роками з кимось не спілкуєшся, вони не вітають тебе ні з перемогами, ні з днем народження, ні з чим, а потім пишуть: “О, я в Нью-Йорку. Можна мені, будь ласка, вісім квитків на твій матч у твою ложу?”. Нам тут дають певну кількість квитків, але все ж це комерційна подія, організатори продають квитки. Я не можу просто роздати їх усім.
Минулого року мої мама й тато дуже через це нервували, намагаючись усім догодити. Якщо в нас є можливість – ми, звісно, дамо квитки. Але, думаю, для них це просто стало надто стресовим. У багатьох людей немає мого особистого номера, тому вони не звертаються безпосередньо до мене, а пишуть батькам або комусь із моєї команди. І, здається, цього року хтось надіслав мамі повідомлення, яке стало для неї останньою краплею. Я не знаю, хто саме і що там було написано, але, мабуть, після цього вона вирішила: “Мені треба зробити допис”.. Особливо в Нью-Йорку це просто божевілля. Думаю, US Open і Вімблдон – два турніри, на які люди найбільше хочуть потрапити. Ми намагаємося, наскільки можемо, допомагати всім, але деякі прохання настільки абсурдні, що ви б здивувалися.
– Коко, тепер вас уже можна назвати досвідченою гравчинею Туру. Наскільки інакшими є ваші відчуття перед цьогорічним US Open з огляду на ваш досвід і нинішню гру?
– Досвідченою – мабуть, так, якщо говорити про досвід (сміється). Якщо про вік – напевно, ні. Думаю, зараз очікування не такі високі. US Open, мабуть, той турнір, де я відчуваю найбільший тиск, тому що я американка й дуже хочу тут досягати успіху та добре виступати. Але я просто усвідомила: так, якщо дивитися наперед, я, ймовірно, гратиму тут ще років десять або навіть більше. Але в масштабах усього життя це насправді не так багато можливостей зіграти на цьому турнірі. Тому зараз я намагаюся насолоджуватися кожним виходом на корт тут. Очевидно, нічого не гарантовано. Раніше я була настільки зосереджена саме на перемозі, що сам досвід змагань уже не приносив мені стільки задоволення. Іноді я вигравала тут матч і відчувала більше полегшення, ніж гордості. Я хочу це змінити.
– Я згадував ваш виступ тут рік тому, те, як ви підходили до US Open 12 місяців тому. Ви запросили Гевіна Макмілліана буквально напередодні турніру, тренували подачу під дощем – увесь той період, здається, був дуже напруженим. Як би ви порівняли свої нинішні відчуття та стан гри з тим, що було рік тому?
– Очевидно, тоді я вносила серйозні зміни перед, мабуть, найважливішим турніром сезону. Тиску було дуже багато, але я неймовірно рада, що ухвалила це рішення. Рада, що не чекала жодної зайвої секунди. Прогрес є, і я його бачу. У моменті ти не завжди це відчуваєш. Навіть на початку цього року я не дуже це помічала. А тепер, коли можу озирнутися на рік назад… Здається, хтось навіть виклав графік зі статистикою моєї подачі в Цинциннаті минулого року й цього року, і я подумала: “Ого, різниця справді величезна”. І надзвичайно приємно приїжджати на турнір, нарешті відчуваючи впевненість у цьому ударі.
Я завжди знала, що здатна мати хорошу подачу. Звісно, я все ще хочу її покращувати. Але я знала про свій потенціал, тому що добре виконую смеші й можу подавати на високій швидкості. Питання було лише в стабільності. І думаю, коли я стала впевненою саме в стабільності подачі, то змогла значно частіше ризикувати й виконувати її агресивніше.
– Продовжуючи цю тему: якщо говорити не про технічний, а про психологічний аспект, можете порівняти свій стан перед цим турніром зараз і рік тому? Яким був ваш психологічний стан і ваші очікування тоді й зараз?
– Минулого року я розуміла, що всі погляди будуть прикуті до моєї подачі. Гевін чудово знає свою справу, і навіть через це я сама створювала для себе певний тиск. Мені хотілося довести, що він справді дуже хороший у тому, що робить. Не знаю… І, звичайно, результат не міг проявитися одразу протягом перших двох тижнів, що абсолютно нормально. Але психологічно зараз усе зовсім інакше. Тепер під час подачі я думаю: “Добре, зараз спробую подати ейс” або “Я знаю, що можу виконати цю подачу так, що суперниця, швидше за все, її не поверне”. А минулого року я буквально думала: “Тільки б вона потрапила в квадрат” (сміється).
Можете сміятися, бо це справді кумедно, але різниця величезна. Очевидно, якщо мені треба трохи знизити швидкість, я можу це зробити. Але практично кожну подачу я зараз намагаюся виконувати на швидкості приблизно 110, 115, 120 миль на годину, якщо можу. Іноді, якщо бачу, що відсоток першої подачі падає, можу трохи знизити швидкість. Але це набагато краще, ніж минулого року, коли я буквально думала: “Просто введи м’яч у гру, а там уже розберемося”.
– І якщо говорити про впевненість: наскільки все інше у вашій грі залежить від упевненості в подачі?
– Безумовно, дуже залежить. Навіть у Цинциннаті – я не кажу, що я тепер взагалі не програю свою подачу, але це відбувається значно рідше. Можливо, зараз я програю свою подачу два-три рази за сет. При цьому моя статистика на прийомі, здається, завжди була однією з найкращих у Турі. Тож коли я добре приймаю і водночас добре подаю, усе відчувається набагато комфортніше. Мені навіть не потрібно було, щоб подача була якоюсь неймовірною. Мені просто було потрібно, щоб вона стабільно потрапляла в квадрат. А тепер вона вже стає хорошою і при цьому все одно потрапляє. Тож це приємне відчуття.
– Практично кожен тенісист, ну або більшість тенісистів, щотижня в якийсь момент програють. І це те, з чим доводиться мати справу просто на корті. Ви завжди дуже гідно поводитеся після поразок. Наскільки це важливо для вас? Адже інші гравці іноді в моменті реагують інакше.
– Для мене це точно важливо. Я не прихильниця холодних чи демонстративно непривітних рукостискань після матчу. І якщо таке рукостискання й трапляється, то точно не тому, що його ініціювала я. Якщо людина не зробила чогось надзвичайно неповажного – а зі мною такого фактично ніколи не траплялося ні на корті, ні за його межами – то я не бачу причин поводитися інакше.
Думаю, дуже важливо показувати молодим дітям, що потрібно вміти гідно приймати поразку, тому що вона все одно колись станеться. Навіть якщо ви взагалі не займаєтеся спортом, у певний момент життя ви зіткнетеся з невдачею. Потрібно вміти прийняти її з високо піднятою головою, віддати належне іншій людині й наступного разу спробувати знову.
– Повертаючись до вашої відповіді про те, що ви навчилися відступати на крок назад і більше отримувати задоволення від таких турнірів. Як ви до цього прийшли і коли? Чи було якесь раптове прозріння, певна подія, після якої ви подумали: “Я маю свідомо це змінити”? Чи це просто поступово сформувалося протягом останніх 12 місяців?
– Думаю, це формувалося поступово. Конкретно минулий рік був дуже важким для мене на корті. Думаю, це всі бачили. А потім US Open закінчився – і життя просто повернулося до звичайного ритму. Іноді мені здається, що я надто сильно пов’язую своє емоційне життя з результатами. Просто тому, що я дуже конкурентна й перфекціоністка. Але я помітила: кожного разу, коли я добре виступала на турнірі, це відбувалося тоді, коли я відступала на крок назад і концентрувалася на тому, щоб просто отримувати задоволення від усього процесу.
Коли ти юніор, ти взагалі про це не думаєш. Граєш перед десятьма людьми – якщо навіть стільки приходить – і не відчуваєш такого тиску. А тут ти виступаєш перед тисячами людей на трибунах, а ще мільйони дивляться трансляцію. І все відчувається значно масштабніше. Тому мені просто треба нагадувати собі про базові речі. Коли я це роблю, задоволення повертається. Тиск, звісно, нікуди не зникає й завжди буде, але він уже не відчувається настільки сильним.
– Хотів би ще раз повернутися до допису вашої мами. Якщо говорити ширше: ви дуже близькі з родиною та своїм оточенням. Як вам вдається зберігати цей зв’язок із людьми, але водночас встановлювати певні межі? І як це змінювалося протягом останніх семи років, відколи ви стали настільки великою зіркою?
– Якщо чесно, це складно. Тобі потрібно навчитися розуміти, хто поруч, тому що щиро тебе підтримує, а хто просто хоче бути частиною всього цього. Мені здається, мені пощастило мати досить хороше відчуття людей і розуміти, хто поруч із правильних причин. Я не з тих людей, які скажуть: “Ні, не приходьте”. Якщо хочете прийти – приходьте. Але коли я не чула від вас увесь рік, а останнє наше листування – це ваше прохання про квитки, я вже думаю: “Ну, не знаю, чи ви справді тут через мене”. Бо протягом року зі мною теж відбуваються різні речі. Можна хоча б привітати мене з днем народження чи щось таке. Тож потрібно просто вчитися розбиратися в подібних ситуаціях.
У мене велика родина і з маминого, і з татового боку. Але, як у будь-якій сім’ї, є люди, з якими ти майже не спілкуєшся. І чомусь саме вони найчастіше просять квитки. А близькі люди навколо мене розуміють, коли потрібно прийти й підтримати, а коли краще трохи відійти вбік. Думаю, за ці сім років багато чого змінилося. Можливо, моя мама просто дійшла до своєї межі, тому що все це триває ще з того часу, коли мені було 15.
Батьки насправді дуже мене захищають. Мені пощастило, що вони намагаються зробити так, щоб усі ці люди не писали безпосередньо мені. Тому особисто я отримую небагато таких прохань. Мій номер мають переважно тільки близькі друзі, і вони, звичайно, завжди можуть приходити. Але я бачила деякі прохання, які отримували мої батьки. Це можуть бути люди, з якими вони, мабуть, разом навчалися ще в початковій школі, і вони буквально просять п’ять-шість квитків. Я просто думаю: я б ніколи не попросила в когось більше двох. Але все нормально. Деякі люди просто нікого іншого тут не знають. І, думаю, мама вирішила зробити цей допис, тому що тепер вона просто перестане відповідати на такі повідомлення. Принаймні тепер усі знатимуть чому.
Coco Gauff 🇺🇸 has arrived at US Open pic.twitter.com/DrAiXZxHyw
— Coco Gauff 🇺🇸 Team (@CocoGauffTeam) August 26, 2026
– Коко, ви виступаєте виконавчою продюсеркою двох документальних проєктів – про Зіну Гаррісон та про зв’язок тенісу з модою. Ви завжди дуже добре вміли розповідати власну історію. Що для вас означає можливість тепер розповідати ширші історії? І що ви думаєте про документалістику як формат і джерело натхнення?
– Дякую за це запитання. Для мене було дуже цікаво отримати таку можливість і самій обирати історії, які я хочу розповідати. Обидві теми мені максимально близькі.
Щодо проєкту про теніс і моду: думаю, я одна з тих тенісисток, які намагаються поєднувати ці два світи. Хоча зараз між ними, мабуть, уже навіть немає якоїсь прірви. Мені хочеться й надалі розвивати цей зв’язок між модою й тенісом, більше розповідати про його історію та віддати належне легендам, які робили це раніше й продовжують робити зараз.
Щодо Зіни Гаррісон – як темношкіра тенісистка, я відчуваю, що ми насправді дуже мало про неї говоримо, хоча вона надзвичайно багато зробила в цьому спорті. Мені навіть здається дивним, наскільки мало ми про неї говоримо. Я б дуже хотіла побачити тут, на території комплексу, якийсь об’єкт на її честь, що відзначав би все, що вона зробила для тенісу. Я рада, що тут є статуя Алтеї Гібсон, звичайно, у нас є Артур Еш. Але я б хотіла побачити щось і на честь Зіни, тому що вона безумовно є культовою постаттю не тільки для темношкірих тенісистів, а й для тенісу загалом і особливо для американського тенісу.
Стартовий матч на US Open Коко Гофф проведе проти турецької тенісистки Зейнеп Сонмез, з якою раніше не зустрічалася.